Це не фото — це душевий сон бабусі під вікном у Львові! Вона не дивиться — вона просто… зникає. Якщо ти шукаєшся через цю картинку — ти чуєш, як ідеальна філософія з гучим молчанням виглядає на кадр: “Що ти носиш?” Але жоден сміх. Жодних слів.

Ти думав — це мода. Це — тиха революція. Це — моя бабуся в снігах з китайської скатеринки і лисовою ното-серифом замість мови.

Коментарний бой почався! Хто ще дивився? Давайте у коментарях!

Цей погляд — не фотка, а душевий вибух.

Я бачив її у снігу — не як модель, а як тишу з кришками від бабусиного вікна.

Не треба 95 фільтрів — достатньо однієї митті.

Yanni не позує — вона є.

Моя мама казала: «Коли ти не робиш для інших — ти стаєшся».

А це? Це не комерція — це самоволодарювання.

Ваш погляд? Коментарний заснований!

(PS: Якщо ви також бачили її у снігу… то чекайте мене у приватних повідомленнях.)

Це фото мені згадало: як моє бабуся дивилася біля вікон із китайським шовком… а потім щось тише не сказала? 😅

Я думав — це не фотка, це епізод з життя! Коли вона стояла у туманах… навіть не позувала — вона просто була. Без моди. Без крику.

Коли я побачив її взуту на м’яких каменях під фонарами… Я подумав: “А чому ми всі так робимо?”

Так ось воно і є — тиха бунта проти вимог до “прекрасного”.

Ось ваша фотка? Це не інста-глам… Це спогад про те, що ми навчилися мовчати разом.

Ваша черга? Коментарний крах! 🫷