Вона не шукла, а просто дивилася в дощі

Це не фотосесія — це екзистенція.

Я теж роки спостерігала, як українські жінки в Токіо тримають парасоль замість маски.

Моя мама з Києва казала: «Красота — це не те, що тобою бачать». А я? Я бачила її — без усмішки, без фільтрів.

Вона не позувала для лейтруму — вона його пережила.

Ай-ай! Це ж навряд чи «азіатська красуня»…

Але то було як у сонцях позиць мого дядька з історичного факультету: «Ти щось бачиш?» — НІ! Я просто існувала.

Коментарний зал — кидайте фото!

P.S.: Я знайшла її… у сиреневому дощі.

А якщо це просто відгук?

Так, я вже бачила цю серію Silk Shadows — і з першого кадру відчула: «Ой, не мій стиль». Та ще й настільки чисто… навіть занадто.

Що ж тут грає?

Платья звисають так мовби з укийо-ебу — але без жодного душевного напруження. Якби це було моє фото після трьох ночей без сну і чашки чорного чаю… то було б правдивіше.

Можливо, це не революція?

Намагається говорити про владу через тонку тканину? Але якщо кожен кадр — наче тестовий макет для NFT-магазину… то хто тут справжній герой?

А ще вона разом з котами! У мене так само був котик-бренд-консультант… але вже через три роки виглядав як майстер-фотограф!

Хто її бачив? Хто зрозумів? Вчора лежала і думала: «А що я сама хочу показати у своїх фото?»

Коментуйте — хто тут насправді “записана” у стилі ‘Silk Shadows’? 😏